РОЗКЛАД ЗАНЯТЬ

психологічного та соціально-педагогічного супроводу учасників освітнього процесу

ЗАТВЕРДЖЕНО

завідувач комунального закладу

«Заклад дошкільної освіти (дитячий садок) №3

Харківської міської ради»

В.В.Івченко

Розклад занять

психологічного та соціально-педагогічного супроводу учасників освітнього процесу

комунального закладу «Заклад дошкільної освіти (дитячий-садок) №3 Харківської міської ради»

Основними напрямами роботи психологічної служби закладу освіти на 2022/2023 навчальний рік є:

1. Сприяння гармонійному психічному розвитку та збереження психічного здоров’я дітей всіх вікових груп;
2. Підвищення якості педагогічного процесу через психологічну просвіту, пропагування психологічних знань серед вихователів та батьків;
3. Профілактика і попередження насильства в сім’ї та жорстокого поводження з дітьми.

Як допомогти дітям пройти крізь виклики війни: поради від дитячого психолога

Як пояснити дітям молодшого віку, що зараз відбувається?

В дитячій свідомості є безперервне сприйняття цього світу, хоч у цьому віці вони не можуть повноцінно будувати комунікацію зі своїми батьками та висловлювати свої думки. Тож головне завдання батьків – подорожувати життям разом із дітьми й допомагати їм розуміти реальність, наскільки це можливо в їхньому віці. Але робити це в такий спосіб, аби вони, розуміючи цю реальність, могли далі жити та бути психологічно стійкими, розвиватися й любити.

У кожного віку є своя мова. Мова маленьких дітей дуже проста – це мова історій. Тож можна малювати щось, розповідаючи історії. Наприклад, пояснити дитині, що зараз в Україні війна і спробувати намалювати її разом із ним. Треба розказати їй, що це сумно, і ми не хочемо, щоби так відбувалося, малюючи танки чи інші символи війни.

Тоді навколо танків треба намалювати щось світлими красивими кольорами, розповідаючи, що в України є воїни, які захищають нас. Треба наче оточити ці танки чимось хорошим – пояснити, що є багато добрих людей у світі, щоби зупинити війну та злих людей. З маленькими дітьми навіть така невеличка просто вправа буде доволі ефективною.

Ще одна гарна методика – терапевтичні історії та казки, які одразу привертають увагу дитини. Є вже готові казки з малюнками. Наприклад, наші колеги з Польщі зробили такі казки для наших дітей українською мовою, які ми скоро плануємо опублікувати на сайті «Коло сім’ї». Якщо ви не маєте такої історії, казку можна створити самостійно. Наприклад, якщо ви мусили втікати від війни, можете метафорично розповідати щось на кшталт:

“Жила собі сім’я пташок у дуже красивому весняному лісі, вони любили там співати, гуляти. Але лихі звірі із сусіднього лісу напали на мирних пташок й почали палити дерева. Їхній прекрасний ліс почав горіти. Тоді мама-пташка мусила взяти своїх пташеняток і полетіти з дому. Їм було тривожно. Вони прилетіли в інший сусідній ліс, де є багато добрих звірів і пташок. Тато пташеняти мужньо залишися у своєму лісі з іншими пташками, щоби боронити його…”.

Також я дуже раджу книгу Гельги Керншток «Цілющі історії для дітей», яку ми теж згодом опублікуємо на нашому сайті.

Коли лунає сирена, у шестирічної дитини з’являється протест. Що робити?

Ми можемо сказати дитині:“Я розумію, що тобі це не подобається й тебе це дуже обурює. Мене також злять сирени, путін і війна, яка руйнує наше життя”. У такий спосіб ми долучаємося до емоцій дитини. Коли дитина усвідомить, що її розуміють, навіть не погоджуючись із її поведінкою, їй буде легше знайти рішення.

Далі кажіть:“Але є дуже важливе правило – коли лунає сирена, ми маємо бути в укритті”. Дітям легше сприймати щось, коли батьки твердо кажуть їм про це. А далі говоримо:“Краще подумаймо, як провести ефективно цей час”.Замість того, щоби казати дитині:“Не роби те й те”,ми можемо зацікавити й захопити її. А далі дослухайтеся до своєї батьківської мудрості, бо до кожної дитини є свій ключик.

Що робити, якщо ігри між 6-7-річними дітьми стали агресивними?

Діти вчаться регулювати злість і опановувати різні ролі. Під час війни вони експериментують із войовничими ролями. Це нормально, не варто забороняти. Важливо лише, аби діти розуміли, що є межа. Дитині треба пояснити, що ми маємо вміти домовлятися і знаходити компроміс. Також потрібно розповісти:“Ти відповідаєш за те, як користуєшся своєю силою. І є межа, коли ти можеш когось скривдити, поранити, зробити боляче, зруйнувати взаємини”.Якщо цю межу порушують, батьки мають втручатися, й повинні бути дисциплінарні наслідки.

На що звертати увагу, коли треба звернутися до дитячного фахівця з психічного здоров’я?

Зараз більшість дітей переживають стрес, і багато їхніх реакцій не є розладами. Це дуже важливо розуміти. Якщо є тривога, пришвидшене серцебиття чи погані сни – це не означає, що є психічні розлади. Це нормальна реакція на ненормальну подію.

Також тривога не обов’язково є панічною атакою. І багатьом дітям, які стикаються зі стресом, не потрібні фахівці – їм потрібні батьки, які допоможуть врегулювати цей тривожний стан. Батьки є найближчими людьми для дитини, які мають природну функцію термостату – з ними дитина може віднайти рівновагу, коли вона похитнеться.

Насамперед важливо, щоби батьки вміли турбуватися про себе та свою внутрішню рівновагу. Це не означає, що вони мусять постійно бути в стані рівноваги, – а що вони вміють її відновлювати. Тому це працює так: турбота про себе, взаємопідтримка, а потім – допомога дітям.

Звісно, деякі діти мають помітні складнощі. Коли в дитини є поведінкові труднощі, вони багато плачуть чи щось інше, тоді є сенс звернутися до фахівця. Якщо психолог бачить, що це не просто психологічні труднощі адаптації, а в дитини є ознаки посттравматичного стресового розладу, вона пережила психотравмувальні події, була свідком вбивств чи розстрілів – фахівець може порадити звернутися до психіатра, щоби він діагностував стан і спланував допомогу. Але хочу наголосити на тому, що в більшості випадків зараз дітям не потрібні психіатри чи психологи – їм потрібні батьки, які знають, як підтримати свою дитину.

Як навчити дітей розуміти емоції, які вони відчувають, і контролювати їх?

Це – величезна тема про те, як розвинути емоційну компетентність. Це наче навчатися водити: треба постійно та стабільно тренуватися. Потрібно розуміти, що діти вчаться регулювати емоції, спостерігаючи за тим, як це роблять батьки.

Наприклад, коли я втомлений приходив із роботи й сердився, а з донькою треба було робити уроки, я казав їй:“Я зараз дратуюся, я не хочу на тебе кричати, бо це не твоя провина. Я піду в іншу кімнату, подихаю, заспокоюся й повернуся – тоді ми будемо робити уроки. Зараз мені треба пауза”.Зрештою, коли я часом не помічав, що роздратований, донька казала: “Тату, може, тобі треба вийти й подихати?”.

До того ж діти слухають, як ми говоримо про свої емоції, як називаємо їх, як розуміємо. Тут не можна просто прочитати книжку чи подивитися мультик – це те, чого треба навчатися щодня. І це навчання триває все життя.

Які найпростіші речі можуть робити батьки, щоб допомогти дітям, коли в них з’являються гострі реакції на стрес?

Якщо порівняти тривогу з електричним ланцюжком, то вона залучає тіло та свідомість. М’язи напружуються, швидко б’ється серце, є викид адреналіну, тіло готується тікати чи нападати, а свідомість зосереджена лише на небезпеці й вважає, що все буде катастрофічно.

Висока тривога як реакція організму на небезпеку була ще в первісних людей. Це не небезпечний стан, але треба допомогти дитині вийти з нього, бо втікати чи нападати немає потреби. Найлегший спосіб допомогти дитині стабілізуватися – через тіло.

Можна почати рухатися – ходити туди й назад, зробити якусь фізичну активність. Також варто почати повільно подихати. Під час тривоги дихання переходить “на автопілот”, а тому ми маємо перевести дихання в повільний глибокий спосіб. Можна повільно підняти руки на вдих, а потім повільно опускати їх на видих. Так треба повторити кілька разів. Важливо все робити разом, бо так дитина відчуває, що вона не сама.

Також під час тривоги напружуються м’язи, тому з дітьми можна зробити просту вправу: спробувати напружити їх ще більше. А потім кажемо:“Уяви, що твоє тіло, наче макарони в киплячій воді, стає м’яким” –і розслабляємося.

Під час тривоги з’являються думки, пов’язані з катастрофічністю всього, що відбувається. Натомість ми можемо разом із дитиною повторювати мантру на кшталт: “Ми впораємося з усім, вистоїмо, переможемо”.Повторюйте такі короткі фрази, дихаючи водночас.

Для дітей дуже важлива залученість дорослих у цьому процесі – брати їх за руку, дихати разом, говорити, що ми вистоїмо і все зможемо. Таким чином батьки передають дитині відчуття безпеки.

Дитині стає легше, коли ми займаємося звичними справами. Наприклад, разом смажимо млинці. Що ще може допомогти дитині, коли вже немає небезпеки?

Емоції – те, що приводить нас у “моціо”, що з латинської – рух. Тобто емоції нас мобілізують для чогось. Відповідно, коли ми в емоціях, нам треба чути їх, розуміти, що вони означають, і діяти. І навпаки – аби пробудити позитивні емоції, важливо щось робити.

Ми робимо млинці, читаємо казки, йдемо на прогулянку, співаємо пісні – усе, щоби розбудити хороші емоції та підтримати бойовий дух. Ми всі потребуємо того, на чому можна зосередити увагу. Якщо ми цілий день дивитимемося негативні новини, емоції будуть зовсім інші. Я не кажу, що нам зовсім не треба дивитися новини, але треба обирати, куди скеровувати увагу.

Я б радив усім батькам узяти зошит чи аркуш і разом із дітьми зробити меню, як у ресторані, але з різними активностями. Тоді треба поділити його – дещо треба робити щодня: спати, їсти, ходити на прогулянки. А дещо – у вільний час.

Також можна зробити так зване спеціальне меню, коли ми в бомбосховищі чи дорозі, або ж бути гнучкими й мати запасні плани. Наприклад, у нас був план А, але зараз повітряна тривога, тому ми скасовуємо його, проте маємо план Б. Тобто ми не просто чекаємо, що закінчиться війна, а живемо змістовно. Коли ми даємо дітям приклад, як незважаючи на труднощі, втрати й обмеження, бути творцями життя, а не жертвами, діти матимуть внутрішнє зростання, вони будуть стійкішими.

Багато хто думає, що якщо ми переживаємо психотравмувальний досвід, то будемо покаліченою нацією. Але дослідження кажуть, що це не так. Значна кількість людей, які пережили досвід психотравми, не мають розладів, а мають посттравматичне зростання. Вони кажуть, що взаємодіючи з цим досвідом, внутрішньо виросли – більше цінують прості речі, знають, що найголовніше в житті, мають відчуття внутрішньої сили, цінують взаємини. І важливо, щоби діти мали такий досвід. Війна –це важко, але з підтримкою батьків цей досвід може сприяти зростанню.

Батьки з дитиною перебувають у небезпеці, бачать, як прилітають бомби, смерть, перебувають у жахливих умовах. Як у таких обставинах дати дитині відчуття безпеки?

У такій ситуації дорослі не можуть дати дитині відчуття безпеки, бо ця ситуація справді небезпечна. Це страшні речі, які не мають траплятися з людьми. Ми не можемо сказати дитині:“Спробуй заспокоїтися”,коли щойно когось із його батьків вбило снарядом.

Але, наприклад, один тато розповідав мені, як у такій ситуації тримав дитину на руках, обіймав її поки вони разом молилися. У критичних ситуаціях важливі присутність, обійми, можливість разом повторювати слова підтримки й шукати варіанти, як переміститися в безпечніше місце.

Нині багато сімей стоять перед вибором: залишатися в Україні всією сім’єю, або жінці з дітьми їхати за кордон без батька. Що краще для дітей?

Відповідь на це запитання залежить від контексту – він не єдиний для всіх. Але мої поради такі: насамперед подумайте, які чинники впливають на ухвалення цього рішення, і не ухвалюйте його, якщо це відбувається під час паніки та емоційного стану.

Адже буває таке: усі виїхали, а тому я мушу виїхати, бо що я за мама. Треба проаналізувати та зрозуміти, що ви це робите для себе, щоби не відчувати себе поганою мамою, а не для добробуту дітей. Дуже важливо розуміти, що впливає на ваш вибір. А на нього має впливати лише якісний аналіз ситуації, а не дії інших людей.

Далі зважте плюси й мінуси, якщо ви залишитеся та якщо поїдете. Наприклад, мінус, що за кордоном є невідомість, ви будете далеко, розлучені із сім’єю, а плюси – там безпечно, немає сирен і потреби в бомбосховищах.

Опісля добре подумайте. Адже може бути таке, що для дитини у Львові, наприклад, сирени не є проблемою. А є діти, які не можуть справитися зі звуком сирен і в них навіть з’являються проблеми з фізичним здоров’ям на фоні цього. Тому для них виїхати за кордон – вдале рішення.

Ми виїхали за кордон, дитина тривалий час не бачить тата, бабусю та інших рідних, і через це дуже сумує. Як їй пояснювати, чому так відбувається?

Коли дитина сумує, насамперед треба її обійняти. Це – добрий смуток, який є тугою любові. Треба сказати:“Я також сумую, розумію тебе”.Треба розділити біль дитини.

Далі спробувати відповісти чесно, але з надією:“Я не знаю точно, але дуже надіюся, що щодня ми на крок ближче до того дня, коли зможемо повернутися”.Розумієте, якщо ви скажете дитині:“Почекай ще 2 дні – і ми повернемося”, то за 2 дні в дитини буде велике розчарування. Це називається “псевдопотішання” чи “псевдооптимізм” – і це не корисно.

Третє, що треба сказати:“Подумаймо, як не витрачати марно час, поки ми чекаємо, а зробити щось корисне, підтримуючи тата”.Тоді треба спробувати знайти активність, на яку можна перемикнути дитину. Це природно регулюватиме її емоції. Смуток – це важлива частина життя. Втім, важливо не дозволити йому повністю затягнути небо. Війна не має скасувати життя.